Свято спорту в Україні: генерал Бутовський, олімпієць Ріттер та перший стадіон Російської імперії, розташований у Києві.

У другу суботу вересня в Україні відзначається День фізичної культури і спорту. Свято було офіційно засновано в 1994 році.

Цей день слугує чудовою нагодою згадати про витоки розвитку фізичної культури та спорту в Україні, яка тоді була розділена між Російською та Австро-Угорською імперіями. Варто пригадати важливі події та видатних особистостей, які стали основоположниками спортивного руху в нашій країні. Хоча їхні історії заслуговують на окреме детальне висвітлення, ми можемо згадати їх лише коротко.

Таким чином, у другій половині XIX століття в нашому регіоні спорт почав розвиватися хаотично, без чіткої системи, завдяки ентузіастам, які створювали клуби та організовували перші змагання. Це стало основою для науково-методичних аспектів спорту і сприяло формуванню організаційної бази спортивного руху, який здобув статус важливого соціального явища.

У той час найбільше популярності в Європі та Україні здобули футбол, боротьба, фехтування та гімнастика. Згодом до цього переліку приєдналися легка атлетика, велоспорт, теніс, плавання, стрільба, бокс та інші дисципліни. Сучасні види спорту розвивалися паралельно з традиційними національними, такими як козацький двобій, бойовий гопак та спас.

Розглядаючи хронологію, слід звернути увагу на такі моменти.

У 1856 році в Ужгороді викладач міської гімназії Антал Абт започаткував гурток для учнів, який спеціалізувався на легкій атлетиці, гімнастиці та плаванні.

У 1887 році у Харкові та в Одесі були засновані Товариства велосипедистів. Головною зіркою одеського велосипедного спорту був легендарний авіатор Сергій Уточкін.

У 1893 році у Харкові було створено Перше гімнастичне товариство, яке очолив талановитий педагог Микола Вільгальм. У товаристві розвивали гімнастику, важку атлетику, бокс, боротьбу, фехтування. На початку ХХ сторіччя додали легку атлетику. Кращими вихованцями товариства були важкоатлети Микола Лукін (переможець Всеросійського чемпіонату 1903 р.), Віктор Соловйов та борець Іван Сєдих.

У лютому 1894 року у Львові заснували українське патріотичне товариство фізичного виховання та спорту "Сокіл". Варто зазначити, що польський "Сокіл" функціонував у Львові з 1867 року і включав також українців. Статут новоствореного товариства був адаптований з чеського варіанту "Сокола", а його діяльність охоплювала регіони Галичини та Буковини. Першим головою товариства обрали Василя Нагірного, котрий очолював його до 1900 року. Значний внесок у розвиток "Сокола" та його популяризацію в Галичині зробив Іван Боберський, викладач і видавець, який став головою товариства у 1908 році. З 2016 року Львівський державний університет фізичної культури носить його ім'я.

14 липня 1894 року у Львові пройшов перший в українській історії футбольний матч - між командами Львова і Кракова. Грали на території нинішнього Стрийського парку - до першого голу, який на 6-й хвилині гри забив львів'янин Володимир Хомицький.

В 1895 році в Києві медик Євген Гарнич-Гарницький заснував Київський атлетичний клуб, який у 1899 році трансформувався в Київське атлетичне товариство. Серед учнів цього клубу був знаменитий борець Іван Піддубний, який розпочав свою професійну кар'єру в 1898 році і в 1904 році вперше став чемпіоном світу.

У 1901 році в столиці України, Києві, було засновано Київське гімнастичне товариство. У 1907 році його активісти ініціювали створення місцевого відділення організації "Сокіл", яке отримало назву "Російський сокіл". У той же рік в Одесі було офіційно зареєстровано "Сокіл", а в 1908 році аналогічні відділення з'явилися в Харкові та Катеринославі. У 1909 році до них приєдналися Полтава та Чернігів.

У 1905 році в Катеринославі було створено гурток важкої атлетики під назвою "Геркулес", а також легкоатлетичний клуб. Наступного року, у 1906, в Ужгороді заснувався Ужгородський атлетичний клуб (УАК).

У 1908 році у Харкові було створено "Першу харківську футбольну команду", яка з 1911 року перетворилася на спортклуб "Фенікс".

У 1912 році в Юзівці, нинішньому Донецьку, було засноване Юзівське спортивне товариство.

Власне, цей перелік дат, подій та імен, дещо хаотичний, хоч і хронологічно послідовний, має за мету показати процес становлення спортивного руху в Україні з позиції "Схід та Захід разом".

Ясно, що всі ці події відзначалися як спільними рисами, характерними для усієї Європи того часу, так і унікальними аспектами, які виникли внаслідок регіональних, соціально-політичних і економічних факторів.

Українські спортсмени та організатори спорту раннього періоду доклались і до олімпійського руху.

Перш за все треба згадати генерала Олексія Бутовського, який за посадою у воєнному відомстві Російської імперії займався проблемами фізичного виховання та спорту. Він багато вивчав європейський досвід та завдяки знанню кількох іноземних мов налагодив важливі контакти.

У 1894 році П'єр де Кубертен особисто запросив Олексія Бутовського взяти участь у Міжнародному атлетичному конгресі в Парижі. Хоча Бутовський не зміг відвідати цей захід, його все ж визнали серед перших 13 членів Міжнародного Олімпійського комітету.

Генерал Бутовський мав честь бути присутнім на перших сучасних Олімпійських іграх, виступаючи в ролі члена Міжнародного олімпійського комітету. Після завершення змагань він написав книгу під назвою "Афіни весною 1896 року". Загалом він брав участь у шести Олімпійських конгресах. У 1900 році Олексій Бутовський вирішив залишити склад МОК, оскільки його зусилля щодо заснування Російського олімпійського комітету не увінчалися успіхом.

Єдиним атлетом від Російської імперії на Перших Олімпійських іграх 1896 року став 31-річний киянин Микола Ріттер.

Оскільки Росія не брала участь в Іграх, він приїхав до Афін як кореспондент газети "Киевлянинъ". Втім, Ріттер подав заявку на участь у змаганнях з греко-римської боротьби, стрільбі з карабіна та фехтуванні на рапірах, та пройшов кваліфікаційні відбори. Проте до участі в турнірах він не дійшов: за однією версією - через те, що загубив медальйон-талісман, подарунок матері, а за іншою - через те, що зловживав сухим вином, лікуючи наслідки морської хвороби. Але цікаві репортажі з Афін Ріттер таки написав.

На ІІ Олімпіаді 1900 року в Парижі брав участь український фехтувальник Петро Заковорот - про нього Чемпіон розповідав раніше.

На П'ятих Олімпійських іграх, що відбулися в 1912 році в Стокгольмі, Україна вперше здобула олімпійську медаль. Київський спортсмен Микола Мельницький виборов срібло в командних змаганнях з кульової стрільби (швидкісна стрільба з пістолета на дистанції 30 метрів).

Знаком визнання рівня розвитку спорту на теренах України стало проведення в Києві Першої Всеросійської олімпіади 1913 року, яка була присвячена відкриттю Всеросійської промислової виставки з нагоди 300-річчя царювання дому Романових. У Києві вперше в Російській імперії спеціально для змагань був побудований стадіон - з біговими доріжками, велотреком, трибунами на 5 тисяч місць.

Програма Олімпіади включала різноманітні види спорту, серед яких були легка атлетика, марафон, футбол, боротьба, гирьовий спорт, фехтування, плавання, гімнастика, стрільба, кінні змагання, велогонки та мотоперегони за маршрутом Київ-Чернігів-Київ. В загальному близько 600 атлетів з 22 міст імперії взяли участь у цих змаганнях.

Головною українською зіркою Олімпіади стала київська легкоатлетка Ніна Попова (чемпіонка у бігу на 100 м, стрибках у довжину та висоту та в естафеті 4 х 100 м).

Ось як виглядали початкові етапи видатного шляху. Ці моменти заслуговують на те, щоб їх зберігати в пам'яті та іноді повернутися до них у спогадах.